Історія Владислава Молодих, військовослужбовця 71 окрема єгерська бригада Десантно-штурмових військ ЗС України могла б лягти в основу голівудського фільму.
«Дочекався, – сміється чоловік, – коли вже вивезли «медеваком», дали подзвонити мамі. Вона одразу впізнала, сльози і крики. Головне – ніколи не здаватися. Все можна пережити.
Дістати з завалів наших бійців російські фашисти не могли, кричали “Здавайся”, закидували гранатами, пізніше вирішили просто засипати заживо.
Один російський фашист вирішив підійти близько, Владислав його “поклав”, після чого той потік гранат, якими закидували російські загарбники, цей рашист спиняв собою, весь згорів.
41 добу Владислав провів у заваленому підвалі на бойових позиціях. Без зв’язку, їжі, води, при мінусовій температурі.
«Постійно штурмували, закидали гранатами, дрони, ці бл@ські, були скрізь, – розповідає десантник про важкий місяць утримання бойової позиції. Один росіянин спробував підійти максимально близько до підвалу, поклав його, він упав прямо біля входу. Так він там і згорів від великої кількості гранат, які росіяни продовжували закидати і дронів»
Спроби штурму росіянами щоразу були невдалими.
Владислав разом з побратимом Ігорем мужньо тримали визначену ділянки оборони.
«Перші три доби я не спав, постійно чатував біля входу. Ігор, побратим, був пораненим в руку і ногу, стріляти не міг. Пізніше, після постійного голоду, вирішив вибратися. Блукав тим сектором, але його таки знайшли наші дронами» – згадує Владислав.
Підвал, де була позиція Владислава, постійно засипало сміттям і уламками від знищеної поруч хати. Пізніше, після невдалих спроб штурмів, росіяни просто засипали підвал сміттям.
«Певний час ще було маленьке віконечко, звідти я ще міг кошмарити росіян. Поклав як мінімум шістьох. Вони постійно кричали, щоб я здавався» – сміється Владислав
Останні два тижні полону в підземеллі були найважчими. Сухпайки закінчились. Але найбільше хотілося пити.
«Дуже хотів води. Пив талий сніг. Так і вижив»
Через 41 добу підземного полону на позицію вдалося пробратися побратимам Владислава.
«Спочатку кричали туди в підвал через сміття. Він відгукнувся але не виходив, називали його позивний. Коли виліз, був схудлий, чорний від окопних свічок і глини. Ледве стримував сльози, коли нас побачив» – розповідає події того дня побратим «Герич». Перше, що попросив – води і сигарету. Казав, що в полон здаватися не планував і відстрілювався до останнього. Мужик»
Кілька тижнів Владислава вважали зниклим безвісти. Надії було мало.
«Дочекався, – сміється чоловік, – коли вже вивезли «медеваком», дали подзвонити мамі. Вона одразу впізнала, сльози і крики. Головне – ніколи не здаватися. Все можна пережити.
71 окрема єгерська бригада Десантно-штурмових військ ЗС України
