"Я йшов на початку війни і усвідомлював, що хочу повернутися вже з перемогою", – так казав розвідник Олександр Колодяжний (позивний "Кол") в одному зі своїх інтерв'ю.
Доля розпорядилася інакше. Тричі поранений, "Кол" незмінно повертався на фронт, до побратимів, але смерть все ж наздогнала його. Останній двотижневий бій за життя Олександр програв – вранці 11 липня він, не приходячи до тями з моменту поранення 27 червня, помер у Центральному військовому госпіталі у Києві.
Що відомо про легендарного розвідника 74-го окремого розвідувального батальйону, який пройшов практично всі гарячі точки війни на Донбасі – читайте у матеріалі obozrevatel, передає ukrmedia.
Під свист куль над головами, під гуркіт розривів снарядів, по слизькому даху нового терміналу Донецького аеропорту пробираються троє військових. Із собою вони несуть дбайливо обгорнутий навколо флагштоку синьо-жовтий прапор. На найвищій точці даху встановлюють його. І починають відходити. Цієї миті прапор прапор падає. Тоді один із воїнів повертається – і надійно закріплює забарвлене в державні кольори полотнище...
Це відео у далекому 2014-му облетіло Україну. Хтось несамовито пишався українськими військовими, що встановили державний прапор на новому терміналі ДАП на очах у ворога. У когось не вкладалося у голові, навіщо було так ризикувати життям заради шматочка тканини. Для військових же, зокрема і для Олександра Колодяжного, який входив до відчайдушної трійці, зробити це було життєво важливо. Це був символ: Україна все ще тут.
"Штурм старого терміналу розпочався 29 листопада. Пам'ятаю, кожні 10-15 хвилин приносили поранених. Перейти з одного терміналу до іншого було не можна – обстріли не припинялися. В якийсь момент у нас закінчилися боєприпаси... Нас не було кому поміняти. На той час у старому терміналі залишалося осіб 10. Ми отримали команду від старшого: забирайте поранених – і йдіть... Старий термінал ми так і залишили. На жаль...
...Якось увечері ми зібралися і вирішили: так чи інакше – новий термінал наш. І має бути цьому підтвердження. Охочих було багато, але піти могли лише одна-дві людини. І потрібна була група прикриття. Пішли, встановили, повернулися. Все пройшло нормально", – згадував згодом про ту ризиковану операцію сам "Кол".
Олександр Леонідович Колодяжний народився 1 січня 1974 року у Дніпрі. Строкову службу проходив у десантних військах. І до 2014 року займався абсолютно мирною справою: працював торговим представником.
Все змінилося у липні 2014-го. Олександр добровольцем прийшов у військкомат. І свідомо вибрав не рембат у тилу, а службу у 74-му окремому розвідувальному батальйоні. З цим підрозділом він пройшов усі гарячі точки війни на Донбасі – Мар'їнку, Красногорівку, Широкине, Піски, дві ротації у ДАП, Авдіївку... Із ним же "Кол" залишався до кінця.
"Він був дуже скромний. З оригінальним почуттям гумору. Але завжди – на позитиві. Його всі любили. Дуже. І в підрозділі, і поза ним. Не зустрічав жодної людини, яка при згадці про "Кола" сказала б хоч щось погане. Почувши про нього, всі незмінно говорили "А, Саньочок..." – і розпливалися в усмішці. Завжди – з теплотою. Завжди – з повагою", – розповідає Ігор Ященко, який організував у Карлівці волонтерську стоматологічну службу для бійців, куди військові за нагоди залюбки приїздять – як по допомогу, так і задля спілкування.
Серйозний, з аналітичним складом мислення, Олександр завжди дуже відповідально підходив до планування своїх виходів. "Отримає завдання – і день-два ходить, обмірковує, прораховує... Командир навіть іноді сердився на нього за те, що він ніколи не робив так, як було сказано. Але його операції завжди були успішними", – згадує Ященко.
"Сашко був профі. Спокійний, врівноважений, тихий. Ніколи не чув від нього не те що крику – жодного слова на підвищених тонах... Не палив. Не вживав алкоголь – взагалі ніколи. Кожен ранок у нього починався із зарядки, вівсянки – і роботи... Таких людей мало. Знаєте, постійно кажуть, що йдуть кращі. Зазвичай я дивлюся на своїх пацанів – і думаю: несправедливо так казати, бо є кращі, які залишилися... Але у випадку з "Колом" це твердження справедливе на 100%. Без перебільшень, це був неймовірний чоловік – відданий, безстрашний. В усіх наших спільних виходах він незмінно йшов попереду. Зламає якусь гілочку – і йде, торує дорогу для інших. Він неймовірною повагою користувався у пацанів. Якщо "Кол" щось сказав – це була аксіома. Нікому і на думку не спадало засумніватися у його словах і його висновках", – згадує командир розвідувального підрозділу ДУК ПС Володимир Регеша (позивний "Санта").
"Санта" розповідає: Колодяжний був одним із перших, хто зайшов на Авдіївську промзону перед тим, як українські військові взяли її під свій контроль. Операція розроблялася довго. Реалізувати її взялися в одну з лютневих ночей, коли внаслідок відлиги на землю впали густі тумани.
"Там багато хто брав участь. І хлопці з УДА – Вацлав покійний розміновував все це. Хлопці з батальйону комбата "Чорного" (5-й окремий батальйон УДА. – Ред.), ДУК ПС, 16-й батальйон 58-ї бригади, 74 розвідбат... Напередодні самого закріплення ми із Сашком заходили туди – розвідати, що відбувається взагалі, чи можна туди зайти, чи не заміновано там... Йшли по лівому боці, лісом. Позначили всі розтяжки, все, що було – щоб наступного дня вже туди завантаженими зайти ...
Так і вийшло – зайшли, закріпилися... Пам'ятаю його неймовірний якийсь спокій. На тлі загальної напруги він здавався ірраціональним. Ми чекали, що буде війнуха. Перед заходом "Старий" (командир "Кола") нам сказав: це буде крутіше за Донецький аеропорт. Так що напруга була надсильна. Пам'ятаю, у першу ж ніч у нас трохи стрілкотні вийшло. Чомусь дуже запам'яталося, як "Кол" мене тоді до себе викликав – і питає: що це у вас там за війна? Та, – кажу, – профілактикою трохи займаємося. Побачили у тепловізорі світло – і відпрацьовуємо. Він: ну-ну, давайте. Якщо треба буде допомога – ми підтягнемося...", – пригадує "Санта".
Якраз на Авдіївській промці Олександр отримав своє найсерйозніше передостаннє поранення. Під час розвідвиходу група, в якій був Колодяжний, натрапила на засідку. Почався бій. Практично на самому його початку "Кол" був поранений: одна з кулеметних куль розтрощила йому ліву стегнову кістку.
"Більше години ми його тоді витягали. Прикривали, все таке. Думали, вже не врятуємо. Але він відновився – і знову повернувся... Після того поранення він розповідав: найбільше боявся, щоб його лікарі по дорозі не "доконали". Під час евакуації йому якісь ліки дали, від яких йому стало дуже погано, і він почав задихатися... Потім до Києва переправили, там у військовому госпіталі йому операції робили, нарощували кістку. А у день виписки він підійшов до лікаря – і каже: лікарю, у мене чи то від ліків, чи то ще від чого на здоровій нозі вискочила велика ґуля... Лікар відправив його в операційну – думали, там гній накопичився, хотіли почистити. Розрізали – а там ще одна куля, "п'ятірка". Вона влетіла у той самий отвір, що й інша, прошила тіло наскрізь – і застрягла у правій нозі... Ми довго Санька підколювали потім: треба, мовляв, подивитися – може у тебе в грудях ще "МОНку" якусь зашили чи ще щось", – каже "Санта".
Крім трьох поранень – під Кам'янкою на Донеччині, в ДАП і в Авдіївці – Олександр пережив і власну "ліквідацію". Про курйоз він розповідав згодом журналістам. Під час першої з двох ротацій у ДАП він втратив рюкзак із документами, його знайшли бойовики – і потім довго верещали про "ліквідацію групи Колодяжного" на пропагандистських ресурсах. Ця історія, до речі, мала несподіване продовження: в наступну ротацію, в один із виходів, коли бійці вирушили збирати баклажки з водою, що повипадали у різний час із БТРів – Олександр знайшов свій рюкзак з усіма документами...
До речі, ні про одне з поранень мама Олександра майже до кінця не знала. Та й про те, що воює, "Кол" розповів їй лише через рік перебування на фронті. Як пояснював сам: не хотів хвилювати...
Про обставини, за яких Олександр Колодяжний отримав смертельні поранення, відомо небагато – така специфіка роботи розвідників. Це був черговий розвідвихід. Уже під час повернення із завдання Олександр наштовхнувся на міну. У несвідомому стані його евакуювали до лікарні. Спочатку – до Харкова. Потім – до Києва. З 27 червня лікарі боролися за життя розвідника, але марно: вранці 11 липня він, так і не прийшовши до тями, помер.
"Це величезна втрата. Для підрозділу, для армії, для перемоги. Величезна людська втрата", – кажуть побратими "Кола".
У Олександра залишилася мати і 23-річний син від першого шлюбу. Створити нову сім'ю він не встиг – зізнавався, що не готовий знову ставати батьком, знаючи, що його дітям доведеться жити в країні, де йде війна.
"Мені здається, він і після війни залишився б в армії. Ми ніколи не говорили про його плани на майбутнє. Лише одного разу, після якогось концерту волонтерського у них у батальйоні, ми сиділи поруч за столом – і я у нього запитав: Саню, а як же сім'я, діти? Коли у тебе це все буде? А він: "Ну як я можу спокійно заводити сім'ю, ростити дітей і бути впевненим в тому, що з ними все буде добре? Поки – не до цього", – згадує Ященко.
Коли у "Кола" запитували, що для нього найстрашніше на війні – він відповідав: ховати друзів. Тому, як згадує "Санта", там, де була можливість виконати завдання самому – Олександр це робив, намагався не наражати зайвий раз на небезпеку побратимів.
"Ми з Сашком часто про це говорили. Він дуже болісно переживав втрати. І знаєте, коли хлопці йдуть – є біль, є туга за ними, є все... Але ми повинні поважати їхній вибір. Так само, як повинні поважати вибір Сані. Він же практично з перших днів на війні, пройшов і ДАП, і Авдіївку, безліч гарячих точок. Скільки разів був поранений – але все одно повертався назад, до хлопців. Не міг інакше... Я подавав його на нагородження орденом "Народний герой" – бо вважаю, що кожен день його перебування на цій війні був подвигом", – говорить "Санта".
Олександр Колодяжний не зміг дотриматися даної самому собі обіцянки: повернутися додому лише з перемогою. Але він зробив все для того, щоб цю перемогу наблизити. Зустрічали полеглого героя-розвідника вдома як захисника. А саме це, за його власним визнанням, і є найвищою нагородою для воїна.
