Студентка КПІ, киянка Анастасія Дмитрук стала відомою на початку березня 2014 року. Відео з її віршем "Никогда мы не будем братьями", що з'явилося в Facebook, набрало буквально за кілька днів понад 3 мільйони переглядів.
А ще за кілька днів литовський композитор Віргіс Пупшис на її слова написав пісню, і відеоролик знову підірвав інтернет, зібравши більш як 15 мільйонів переглядів.
В Україні його назвали хітом, символом Революції. У РФ ролик викликав бурхливу реакцію. Хоча слова "росіяни", "Росія" взагалі в ньому не фігурують, на нього писали "відповідь", обзиваючи українців фашистами, а на адресу авторки лився потік брудних слів.
Про те, як склалося її життя, чим вона займається, що думає про події на Майдані, Донбасі й в Криму, – читайте в інтерв'ю Анастасії Дмитрук.
– Анастасіє, ваше вірш тоді багато хто сприйняв як реакцію на захоплення Криму росіянами. Що стало останньою краплею, після чого вас так "прорвало"?
– Розстріли на Майдані.
– Зараз всі знову згадують трагічні дні лютого 2014 на Майдані. Обговорюють, осмислюють ті події. А дехто порушує питання, що Небесну Сотню надмірно героїзовано, а серед загиблих були й випадкові люди, які теж отримали звання Героя України. Що ви зараз, через шість років, думаєте про це? Це було правильно – всім дати звання Героя?
– Хто порушує? Ті, що давно мають сидіти за ґратами? Якщо вони ще й здіймають якісь хвилі, то ганьба цій чинній владі.
На Майдан ніхто не йшов, щоб там вмерти. Туди приходили, бо хотіли жити в незалежній квітучій країні з європейськими цінностями. А людей за це нормальне й природне бажання вбили. От вони і стали символом Революції, її Героями. Випадково чи ні – однаково мертві.
Викопувати мертвих і зважувати, хто з них більший герой, а хто менший – верх ницості.
– Як ви зараз вважаєте, беркутівці – злочинці чи виконували свій службовий обов'язок?
– Для когось беркутівці герої, для когось пішаки, а для когось – злочинці. Цікаво, хто вони самі для себе. Виконуючи накази керівників у неоднозначних умовах, важливо пам’ятати, що ти завжди маєш вибір і несеш за нього особисту відповідальність. Вирішив стріляти, а якби куля влучила у рідного батька? Однокласника? Друга?
– "Кримчани" й "донецькі". На їхню адресу дуже багато негативу з боку частини українського суспільства. А як ви думаєте, чи винні жителі тих регіонів у тому, що трапилося? Чи можна їх "зрозуміти", "пробачити", чи можуть вони інтегруватися в наше суспільство?
– Давайте одразу уточнимо, що до кримських татар і притомних українців, які стали заручниками ситуації, негативу зі сторони українського суспільства немає.
Що стосується тих малоросів зі сходу й Криму, які влаштували розкол в країні, спричинили війну й тисячі втрачених життів... Чи зможе мати, яка втратила сина, пробачити його вбивцю?
Взагалі, пробачити можна й варто тільки того, хто щиро розкаявся у своїх помилках. Я не помітила, щоб хтось зі зрадників заявив щось подібне. Їм не потрібне наше розуміння чи пробачення. Вони хочуть "русского міра" на своїх умовах, і не тільки на сході. Я вважаю, що вони не зможуть і не мають права інтегруватися в українське суспільство, принаймні найближчим часом.
Малороси – це паразити на тілі Україні, вони завжди будуть розколювати нашу державу, чинити опір будь-яким позитивним для нас змінам і зневажати нашу культуру, мову та історію.
– То, може, порятунок України у федералізації, як іноді кажуть?
– Федерація – це абсолютний і безповоротній кінець для держави України. Якщо в нас немає єдності навіть щодо мовного питання, то дайте нам федерацію – і негайно схід перетвориться на російську губернію, а захід приєднається до Польщі, Угорщини, Румунії відповідно.
Це ж так очевидно, чому Путін і його кум Медведчук активно просувають ідею федералізації України.
– В одному з перших інтерв'ю ви говорили, що Україна – двомовна країна. І ви написали вірш російською, щоб його зрозуміли всі українці – і на Заході, і на Сході. Ну, напевно, щоб ще й в Росії?
– Я написала вірш російською, бо так написалося. Але я не робила цього навмисно для росіян. Тоді російською мовою він тільки виграв, його почули і литовці, і грузини, і поляки, і білоруси – весь світ, почули, що Україна – це не Росія.
– З того часу було ухвалено мовний Закон, і часто в інформпростір потрапляють історії конфліктів на ґрунті мови, в сфері обслуговування. Що ви про це думаєте? Наприклад, що ви думаєте про вчинок Лариси Ніцой, коли кинула дріб'язок в обличчя касирові за російську мову?
– Коли на поле виходять грати збірні, чи можлива ситуація, що один із гравців одягне футболку іншої країни, бо вона йому більше подобається? Ні, коли виступаєш за збірну, коли ти є частиною команди – ти дотримуєшся її правил.
Так само і з мовою. Це маркер, твоя футболка на світовій арені. Байдуже, який у тебе паспорт, що у тебе в голові і що ти постиш у Facebook – всі бачать футболку й розуміють, чию збірну ти представляєш.
Відвідавши понад 20 країн, я зрозуміла одне – народи, які мають власну гідність і гордість, розмовляють рідною державною мовою. Жоден адекватний француз, британець, німець, чи іспанець не зрозуміє, чому людина не прагне говорити мовою країни, в якій вона живе.
Так, Україна двомовна. Це перевага й недолік одночасно. Мовне питання політики завжди штучно використовували, щоб нас розділяти. Необхідно дати трохи часу людям, щоб вони набралися сміливості заговорити українською, адже вони всі її чудово розуміють і знають.
Державні установи й сфера обслуговування – це обличчя держави. Якщо ми перебуваємо на території України, це обличчя зобов’язано розмовляти державною мовою, подобається це комусь чи ні. Це світова практика. Хто принципово не хоче виконувати свій обов’язок, нехай буде принциповим до кінця і звільнить своє робоче місце, бажано разом із країною проживання.
– А ваша рідна мова яка? Адже, як я пам'ятаю, ви раніше говорили російською.
– Моя рідна мова – українська. Так, деякий час я була російськомовною під впливом певних модних течій. Але після Майдану я зробила важливі висновки й обрала інакший шлях. Це було не просто, але...
Якщо хочеш змін, будь-яких – май мужність змінитися сам. Мені смішно сьогодні дивитися на людей, які чекають в країні змін, але, борони Боже, зачепити їхню зону комфорту. Зголоднів – піднімаєшся з дивану та йдеш готувати їсти. Хочеш змін –починаєш працювати над собою і змінюватися. По-іншому світ не працює. На шостому році війни з Росією має значення, якою мовою ти говориш.
– Ви часто виступали перед військовими, чи їздите зараз в зону ООС. Як спілкуєтеся з воїнами? Що вони говорять вам про те, що відбувається?
– У 2014-2016 роках я мала сотні зустрічей з нашими захисниками по всій території України. Ті концерти й читання були щемкими та емоційними. Коли війна зі стихійного пориву перетворилася на рутинну роботу – поїздок поменшало. А з приходом нової влади говорити про війну та патріотизм у нашій країні взагалі стало не комільфо.
Не можу переказати слова моїх друзів військових про теперішні події, тому що цензура це не пропустить. Але, якщо стримано й коротко – вони розчаровані нинішньою політикою і називають її просто – капітуляцією.
– На Донбасі зараз знову загострення. Військові, особливо колишні добробатівці, активно засуджують розведення військ, яке в підсумку закінчується новими проривами з боку противника. Влада каже – а ми все одно за мир. А ви особисто, що думаєте – чи потрібен нам мир будь-якою ціною?
– Найперше, що нам потрібно – це національна безпека й політична незалежність. У чинної влади та її електорату забракло "яєць" відстоювати державні інтереси або вони так і не визначилися, інтереси якої держави хочуть відстоювати.
Мир для України – це перемога над російською агресією. А будь-яка ціна – це загиблі захисники на новоствореному кордоні, який постійно розводять.
– На адресу чинної влади лунає багато нарікань, її лають за помилки. А ви могли б відзначити щось добре?
– Говорити про позитивні досягнення нової влади на тлі регулярного фіаско, це як шукати голку в копиці сіна – мета не варта витраченого на неї часу.
Єдиний позитив наразі – це дивитися, як кумир мільйонів холодною водою поливає зі шлангу свій екзальтований від перемоги електорат. Може, не зі шлангу, може, і не зовсім водою – але видовище варте оплесків.
– У 2014 вас підтримали багато політиків. Ви зараз спілкуєтеся з кимось із них?
– Мабуть, ні.
– У 2014 році ви були студенткою. Чим ви зараз займаєтеся?
– Тепер я письменниця. Пишу книжки, казки, зараз – на тему екології, вирубки Карпатського лісу. А також книгу про дорогу святого Якова, яку я пройшла минулого року – 800 км пішки по Іспанії. Пробую себе у нових жанрах, багато читаю та подорожую.
– Колись поширювалися чутки, що ви вийшли заміж і виїхали за кордон, навіть говорили, що в Росію?
– Так, я вийшла заміж. За українця, з яким познайомилася на Майдані, під час Революції. Тепер ми живемо у Львові. А в Росії я ніколи не була.
– Тоді ж писали, що вам надходили погрози з Росії, а також від проросійськи налаштованих радикалів в Україні. Що зараз, вас залишили в спокої?
– Сьогодні погроз менше, але їхня ненависть і жовч регулярно збирається у коментарях під моїми публікаціями, відео й віршами. Ну не люблять вони мене, і можна здогадатися чому.
– Як сприйняли переїзд із рідного Києва – ви і ваші рідні?
– Хтось важко, а хтось із полегшенням (сміється). Зміна міста – це завжди спочатку певний дискомфорт, але зрештою до всього адаптуєшся і звикаєш. Я всім задоволена.
