Гай потряс Мережу потужним закликом до битви за Україну "Росія візьме реванш за 2014й з перемогою Зеленського",

Що змінилось?

Я повністю посивів за ті перші півроку 14го, втратив 200ми багато товаришів, у мене народився другий син, ми заснували фонд Мир і Ко, я зняв з командою купу фільмів, став офіцером, пройшов безліч випробувань та пригод, брав участь у подіях національного і світового масштабу.

Що залишилося тим самим?

Як і у 2014 році, так і тепер, у 2019, у мене стійке відчуття, що я, ми всі, можемо втратити країну.

Що над Україною нависла небезпека.

Це відчуття розлите у повітрі, воно у поглядах друзів, інтонаціях перехожих, обережних заявах іноземних партнерів, біснуванні пропагандистів в РФ, в активності на фронті та біля кордонів, терактах на вулицях, підпалах храмів, загальній нервовості та у піднятих головах усілякої проросійської шушвалі.

І я знов бачу, як відбувається шалена самоорганізація людей, активістів, волонтерів, небайдужих громадян, які хочуть цю загрозу зупинити.

Пишуться сотні відео зверненнь на мобільні телефони від молоді, діаспор, військових, лікарів, творчої та наукової інтелігенції. Організовуються флешмоби, круглі столи для обговореннь, петиції.

Як маленькі джерельця, люди, деякі з них навіть ніколи не брали участі у супільно-політичному житті, стікаються в одну ріку великого національного руху.

Націоналісти, вчені, митці, бізнес, громадські об'єднання один за одним роблять заяви про неприпустимість реваншу РФ через приведення на посаду Президента зеленого політика.

І навіть якщо цей національний, ще не організований юридично, рух програє, то він продовжить свій розвиток, своє збільшення і дасть Україні шанс на порятунок.

Шкода тільки згаяний і людський ресурс. Бо час і люди це є дві найбільші цінності на планеті, що не повернути.

Між двома фотографіями, що викликали реакцію у суспільства пройшло 5 років.

( На першій ми у формі дубок. Зараз в армії такої форми немає)."