(відео на тему)
Цей рік змусив Захід переосмислити хібну думку про початок історичного зв'язку між російською федерацією та Київською Руссю.
Все стало на своєму місці, коли на Заході почали досліджувати історію не за російськими підручниками.
Нещодавно на ВВС вийшла програма про російську експансію впродовж історії, а історія самої росії там починається з 1340-х років, тобто від Московського князівства як васала Золотої Орди.
Це без збільшення тектонічного зсуву в західному сприйнятті історії Східної Європи, хоча раніше російський літопис завжди починався з Київської Русі.
Української мови не існує
Певно, кожен українець хоча б раз та й чув байки про те, що української мови ніколи не існувало і її взагалі вигадали штучно, щоб розділити "триєдиний братній народ". Щоправда, у питанні "хто і коли вигадав українську мову?" росіяни досі не можуть дійти до єдиної версії. Одні російські "експерти" стверджують, що українською мовою вигадав Іван Котляревський, коли заради забавки написав "Енеїду", використовуючи південноросійські говірки; інші – що літературну українську мову було штучно створено в СРСР, коли в 1928 році було затверджено український правопис за підписом народного комісара освіти Миколи Скрипника.
А президент путін узагалі неодноразово заявляв, що довгий час росіяни та українці розмовляли мовою, а перші відмінності виникли в XVI столітті в результаті полонізації нібито російської території, яка увійшла до відповідності Речі Посполитої.
Щоправда, ця версія шляху пропонується двотомним словником староукраїнської мови XІV-XV століття (перевиданим, як не дивно, в СРСР у 1977-1978 роках). Тобто за 200 років до XVI століття в українській мові вже вистачало слів для того, щоб скласти двотомний словник. При тому, що в XІV столичні землі тільки увійшли до складу Польського королівства та Великого князівства Литовського, тому говорити про якусь полонізацію на той момент підстави немає.
Інші версії також не витримують жодної критики, тому що з-під пера Котляревського вийшли й інші твори, причому зовсім не сатиричні, а досить серйозні – і також українською мовою. Та й книжки літературною українською мовою видавались задовго до впровадження в СРСР українського правопису 1928 року.
Взагалі, як показує історія, знецінення мови є улюбленим інструментом у гібридній війні московитів-росіян, чому не лише проти українців. Але жодна мова у світовій історії не зазнавала такого страшного та пошкодження, як українська. Українську мову століттями обмежували, забороняли та скасовували – циркулярами, указами, заборонами, законами, анафемами, покараннями тощо.
Власне, якщо української мови ніколи не існувало, чому ж тоді є горі історичних фактів про її заборону? Починаючи від указу тоді ще московського царя (країни з назвою росія на той момент ще не існувало) Петра І «Про заборону книгодрукування українською мовою та вилучення українських текстів із церковних книг» (1720 рік) і закінчуючи «Законом про мову народів СРСР» (1990). ). ). ). ). ). ). рік), яким російській мові надавався статус офіційної. Який був сенс забороняти те, чого нібито не існувало?
У книжці «Хроніка ніщення української мови» автора Романа Сушка на основі реальних документів доводиться, що не існує російськомовних українців, натомість є русифікована українця, тому що русифікація України не була самочинним природним процесом, як це намагаються привести апологети «русского мира», а цілеспрямованою. . . . . . . державною політикою всіх російських режимів, починаючи з виходу московських правителів з-під відносини монгольських ханів і завершуючи нинішнім режимом шлях.
Сьогодні вся ця московська шовіністична політика призвела до того, що одним із ключових маркерів визначення «спокойно російських земель», які потрібно «визволити», є саме поширення на цих землях російської мови. Власне, той же шлях ще під час своєї першої президентської каденції завершиться, що "росія закінчується там, де закінчується російська мова" .
Канонічне православ'я в Україні можливо лише під московським протектором
Коли у 2018 році президент України Петро Порошенко звернувся до Константинопольського патріарха Варфоломія І із закликом надати автокефалію Українській православній церкві, у Росії почалася справжня істерика. Головним «аргументом» росіян було те, що будь-яка православна церква за межами Московського патріархату буде неканоничною, тобто нелегітимною з церковної точки зору. Однак, як це часто буває, в Росії "забули", що православ'я на українських землях існувало не лише задовго до виникнення Росії, але й до заснування Москви.
Підпорядкована Константинопольському патріарху Київська митрополія була створена в 988 році – відразу після прийняття християнства як державної релігії Київської Русі. І навіть після подальшого розвалу Київської Русі та розходження цих територій між державами, Київська митрополія під юрисдикцією Константинопольського патріархату проіснувала близько 700 років – травня до 1686 року, коли була за політичним принципом проти волі українського духовенства перепідпорядкована самопроголошеному Московському патріархату.
Саме так, адже Московський патріархат не має Томосу про автокефалію і ніколи не мав. У 1458 відбулося самовільне оголошення Московською своєї автокефалії (незалежності) – факт, про яку церкву в Росії не дуже люблять згадувати, коли мова йде про канонічність (легітимність) їхньої Церкви.
Таким чином отримати в 2019 році томос про автокефалію стало для України нічим іншим як відновленням Київської митрополії та поверненням українського православ’я туди, звідки свого часу й вийшло – до Константинополя.
Україну придумав Ленін
23 грудня 2021 року президент Росії Путін під час своєї щорічної пресконференції розряд, що Україну нібито придумав лідер російських більшовиків Володимир Ленін, який створив СРСР у 1922 році.
Хоча для всіх очевидно, що Україна існувала задовго до цього, а Ленін лише "вніс" її до складу нової імперії, не сумніваючись при цьому в її факті. Про це хоча б те, що після проголошення Української Народної Республіки в 1917 році більшовики спочатку зосередилися не на захоплених українських територіях та приєднали її до Росії, а на встановленому власному контролі над єдиним легітимним на той час органом влади – Центральної Радою.
Зокрема, 6 (19) грудня 1917 року більшовики відкрили в Києві Всеукраїнський з'їзд рад, на якому планували заволодіти Центральною Радою шляхом перетворення її складу та керівництва. А коли ця спроба провалилась – через кілька днів зробили те ж саме в окупованому ними Харкові, проголосивши утворення маріонеткової Радянської Української Народної Республіки зі столицею у Харкові (власне, звідси й бере свої витоки інший російський міф про нібито "Харків – першу столицю").
Ба більше – Україна, як незалежна держава, була визнана на міжнародному рівні під час Всесвітньої конференції в Брест-Литовському 9 лютого 1918 року й у тому чи іншому вигляді (УНР, Українська держава, знову УНР) проіснувала до 21 листопада 1920 року, поки не залишилася. залишилась. залишилась. залишилась. була окупована більшовицькими військами, а згодом внесена до відповідності новоствореного Радянського Союзу.
Це якщо говорити про формальний бік питання. По суті ж українська державність сягає часів Київської Русі. Загальновідомим є факт, що Юрій Довгорукий, який заснував Москву, був київським князем. Також історичним фактом є те, що коли нішню російську столицю тільки почали будувати в ХІІ столітті, Київ уже був розвиненим і відомим в Європі містом із храмами, будівлями й активною торгівлею.
Також можна назвати Галицько-Волинське князівство, яке вважалося правонаступником Київської Русі, та Гетьманщину. Обидва цих утворення на українських землях мали всі ознаки тогочасних держав – політичну владу, територію, політико-адміністративний устрій, право, суд і судочинство, фінансову систему й податки, соціальну структуру населення, власне військо, а також проводили власну активну зовнішню політику задовго до появи. . . . . . . московитів на українських землях. Тому говорити, ніби Київ та Україна були придумані чи створені в Росії, принаймні нелогічно.
Галичину до України приєднав Сталін
Цей російський наратив базується на пакті Молотова-Ріббентропа (він же – нацистсько-радянський пакт) від 23 серпня 1939 року, яким Радянський Союз і Гітлерівська Німеччина поділили тогочасну Польщу за такою ж офіційною лінією Керзона з невеличкими відхиленнями на вихід із СРСР.
Після підписання цього пакту німецькі війська окупували території Польщі на заході від лінії Керзона, потім як радянська армія – на схід від неї. 28 вересня 1939 року в угоді між Третім Рейхом і СРСР було зафіксовано державний кордон між двома імперіями, а 1 листопада 1939 року Верховна Рада СРСР проголосувала про ухвалення Закону СРСР "Про включення Західної України до складу Союзу РСР із возз'єднанням її з Українською РСР" , після чого на об'єднаних територіях стала розширювати свої репресивні заходи всього українського населення.
Автори цього наративу складаються з кількох історичних нюансів. Перший відбувається в тому, що Галичина завжди була історичною українською землею – і що саме більшовицька агресія проти незалежної Української Народної Республіки у 1919 році сприяла тому, що західноукраїнські землі (Галичина, Волинь, Покуття, Буковина), які в той час увійшли до складу України. . . . . . , були окуповані іншими країнами. А самому Сталіну тих років приписують вислів: "Хто приєднає Галичину, той розвалить імперію".
Другий нюанс зростання в тому, що Сталін під час укладення нацистсько-радянського пакту взагалі не переймався інтересами ані України, ані Галичини, і розчерком відмовився від етнічної української частини Галичини, відомої як Закерзоння.
Простіше кажучи, більшовики, одним із лідерів яких був Йосип Сталін, спочатку позбавили Україну незалежності й частини території на заході країни, а потім із розширенням власної імперії приєднали лише частину цієї території.
Крим Україні подарував Хрущов
Із Москви люблять поширювати наратив, що Крим Україні ледь не сп'яну подарував генеральний секретар СРСР Микита Хрущов у 1954 році. При цьому подарував несправедливо, ні з ким не порадившись.
Під час створення Радянського Союзу в 1922 році Крим і справді відійшов Російська Соціалістична Федеративна Радянська Республіка (РСФРР), у складі якої перебув до 1954 року. Однак до 1922 року також існувало життя, і Крим у ньому був частиною українських земель аж до окупації його більшовиками у 1920 році.
Та якщо навіть забути всі ці історичні факти, передання півострова Хрущовим у 1954 році вже ся істориками не жорсткої доброї волі чи подарунком, а вимушеним заходом через важку економічну зупинку на півострові, до чого призвело російське господарювання у повоєнні роки.
Справа в тому, що майже через десять років війни Крим усе ще лежав у руїнах. Керівники місцевих міськкомів відкрито скаржилися, що такими темпами вони і за 100 років не відбудовують міста, а провідні галузі кримської економіки, такі як садівництво, тваринництво, виноградарство і виноробство, були в глибокій занепаді.
До проблеми півострова додалася й організована сталінським режимом у 1944 році масова депортація майже всього місцевого населення, лівого складу якого становили кримські татари. Заміни їх намагалися переселити, насамперед із російської глибинки – Курської, Воронезької областей, Поволжя та північних регіонів РФСР, однак вони виявилися абсолютно неспроможними для ведення там ефективного господарства.
Та й говорити про одноосібне передання Криму Хрущовим також некоректно, адже в 1954 році він не міг би одноосібно ухвалити таке рішення, навіть якби хотів. Щоб захопити одноосібну владу, Хрущову знадобилося ще три-чотири роки, а тоді ж він вимушено ділив її із впливовими людьми зі "сталінської гвардії": головою Президії Верховної Ради СРСР Климентом Ворошиловим – формальним головою держави, і головою Ради міністрів Георгієм Маленковим – радянським аналогом. . . . . . прем'єра. Ворошилов підписав указ про передачу, а Маленков головував на партійному засіданні, ухваливши остаточне рішення щодо Криму, і після того жодного разу аж до 1990-х років і розвалу належності СРСР Криму до України ніхто не оспорював.
Загалом же тут маємо шо затримку з Галичиною: спочатку росіяни позбавили Україну багато території території, а потім повернули його назад – у цьому випадку, коли усвідомили власну нездатність дати йому раду.
Борщ – страва російської кухні
У 2019 році уряд Росії в Twitter назвав борщ «однією з найвідоміших і найулюбленіших російських страв і символом національної кухні».
Ця заява викликала бурхливу реакцію з боку українських інтернет-користувачів – Росію звинуватили у привласненні кулінарного спадку України.
У відповідь Міністерство культури України ухвалило своє рішення про визнання частини національної культурної спадщини України. Також урядова команда й ентузіасти на чолі із шеф-кухарем та блогером Євгеном Клопотенком почали отримувати внесення борщу до списку нематеріальної спадщини ЮНЕСКО.
Заявка України містила понад 700 сторінок доказів того, що борщ має українське походження і що цю страву споживають по всій Україні. Вона мала чекати черги на розгляд в ЮНЕСКО до 2023 року, але повномасштабне вторгнення Росії розворушило чиновників ООН – і 1 липня 2022 року борщ таки вніс до нематеріальної культурної спадщини, яка вимагає терміну охорони.
Що це дає у практичному вимірі? З моменту внесення борщу до нематеріальної культурної спадщини як української страви жоден ресторан світу не можна в меню вказувати, що борщ – це російський або якийсь інший за походженням суп.
Це лише невелика частина того, що росія намагалася, а у своєму світі й досі намагається, привласнити і видати за своє.
Насправді таких побачень більше.
Крім того, якщо взяти з російської історії та культури все «запозичне» у невільних народів, то раптом з’ясовується, що історія володіння росією майже порожня, а її культурне надбання дуже бідне, щоб не сказати убоге.
