14 березня 2020 року молодий морпіх отримав тяжке поранення на Маріупольському напрямку, який на той момент тримала його 36 окрема бригада морської піхоти.

І хоча Віталій згадує, що "перемир’я" на Приазов’ї ворог дотримувався хіба вдень – його життя змінила не випущена противником міна чи артилерійський снаряд.

"Такий "подарунок" із того боку отримав. У мене в руці квадрокоптер вибухнув. Замінований був. Хлопці знайшли його просто на стежці біля позицій наших – і принесли. Не знаю, чи то наші змогли його посадити, чи "ті" самі посадили… Словом, побратими його знайшли і забрали. А я взявся за батарею – і заряд здетонував… Отак як тримав квадрокоптер у лівій руці – так мене й прошило… Кисть лівої руки потім довелося ампутувати. Бо там кістки повністю подробило. Пальці зразу повідлітали. Їх хлопці потім по бліндажу збирали. Я ще жартував: залиште собі на згадку, на ключі повісите… Чорний гумор, кажете? Може. Але на війні без гумору – хай і чорного – ніяк не можна. Він нас робить сильнішими. Хай це й мало хто розуміє" – каже Віталій.

Дісталося тоді і правій руці хлопця: хірургам довелося добре постаратися, аби її зберегти. Втім, наразі функціонує вона не повністю.

Все, що відбувалося одразу після вибуху, молодий військовий добре пам’ятає: попри біль, свідомість він не втрачав ані на секунду.

Каже, побратимам завдячує життям – бо не розгубилися, оперативно надали йому першу медичну допомогу. А вже за 4 хвилини після вибуху Віталія почали евакуювати до лікарні.

У Дніпрі, куди його доставили з ООС, він вже "відключився" і тиждень провів у комі під апаратом ШВЛ: легені хлопця працювали на 45%.

Молодого морпіха серйозно посікло осколками – основний удар від вибуху він прийняв на себе. Це врятувало інших бійців: вони відбулися легкими осколковими пораненнями і наразі продовжують службу.

А Віталій – продовжує лікуватися.

За місяці в госпіталях юнак вже втратив лік операціям: хірурги намагалися витягти з тіла Віталія хоча б найбільші шматки металу. З рештою йому доведеться жити далі – дістати всі уламки просто неможливо.

Втім, якщо дрібні осколки в тілі Віталія не турбують, то кількаміліметрові уламки металу в оці завдавали нестерпного болю. Їх йому нещодавно вилучили під час операції в Одесі.

Після цього, коли почало спадати запалення, хлопець почав хоч трохи бачити.

До того його оточувала суцільна темрява.

"На оці зробили в Одесі операцію, витягли 4 осколки. Один – 4 мм, інші – трохи менші. Зараз я бачу силуети – а спершу не бачив взагалі нічого. І біль минув. Бо раніше боліло дуже… Мені казали, що без операції згодом осколки би окислилися – і нічого б вже не можна було зробити. А так – попереду ще одна операція, місяців через 34. Лікарі кажуть, треба кришталик міняти – мій видалять, а штучний поставлять. Обіцяють, що все буде добре і я бачитиму на праве око. Бо ліве я втратив під час вибуху" – розповідає Віталій.

Попри випробування, що випали на його долю, хлопець ні про що не жалкує.

"Перед тим, як підписувати контракт, я відслужив 1,5 року "строчки". Хотів просто зрозуміти: моє це чи ні. Бо бачив хлопців, які відразу на контракт пішли – і вже через 2 місяці вили… Коли повернувся з армії – тиждень відпочивав, "перезавантажувався". Два тижні – покрутив свою машину (люблю цю справу). Одночасно збирав документи. І через місяць, 6 липня 2020 року, підписав контракт" – розповідає Віталій.

Тоді йому було 22 роки.

Рідним про те, що їде на Донбас, хлопець не сказав. Запевнив, що проходитиме службу в одній з військових частин далеко від фронту.

Правду вони дізналися лише тоді, коли Віталій опинився в госпіталі.

На запитання, чому вирішив їхати на війну, хлопець здивовано зводить брови:

"А чому не я? Хтось же має це робити!.. У мене було чимало варіантів. Можна було піти в десантуру, наприклад. Але я обрав морську піхоту. Бо хто ж не хоче в морську піхоту?.. Я йшов не за званнями – вони мені не потрібні. Мене не цікавили підвищення. Я навіть старшого матроса не прагнув отримати. Хочу просто матросом бути. Стояти там, з хлопцями… І стримувати тих. Щоб вони не просувалися далі" – каже Віталій.

Юнак зізнається: радо би повернувся на Донбас, до своїх.

Однак коли він зможе це зробити, і чи зможе взагалі, зараз йому не може сказати ніхто.

Поранений воїн багато жартує і часто посміхається. І випромінює нестримний позитив – на перший погляд, такий дивний за обставин, що склалися, але такий необхідний для того, аби жити далі.

"Що зі мною трапилося, я усвідомлював з самого початку. Як сприйняв? Нормально. Просто був готовий до цього і навіть до гіршого. Я ж казав вже, що довго думав і все зважував перед тим, як підписати контракт. І цілком усвідомлював, куди йду і чим це може для мене завершитися. Може, тому й не було у мене відчуття, що все, життя закінчилося. Бо я – живий. І здоровий. Майже" – усміхається Віталій.

За 4 з лишком місяці Віталій жодного разу не був вдома і не бачив батька (мама у хлопця давно померла). За цей час до нього приїздив брат та одна з двох сестер: життєві обставини не дозволяють їм відвідувати наймолодшого брата частіше.

Та й сам Віталій на місці не сидить: з моменту поранення він лікувався в Дніпрі, Одесі, Києві та Ірпені. За найкращих розкладів у лікарняних стінах хлопець змушений буде провести мінімум 4 місяці.

Попереду також щонайменше 2 операції – на оці та на вухах.

А далі на Віталія – "Вєліка", як називали його побратими через прізвище, – чекає тривалий період реабілітації.

І ще одна проблема: йому фактично немає куди повертатися.

До підписання контракту Віталій перебивався підробітками – у рідному селі на Кіровоградщині з роботою було сутужно. Встиг попрацювати висотником на будівництві в Одесі, рубав та вантажив ліс, займався внутрішніми будівельними роботами…

Коли повертався на малу батьківщину – жив у будинку батька. І якщо виникала потреба оформити якісь документи чи потрапити на прийом до лікаря, хлопець, як і всі його односельці, мусив їздити в райцентр, дістатися до якого можна лише на власному автомобілі чи на таксі.

Громадський транспорт у цей віддалений куточок Кіровоградщини не ходить.

Саме тому хлопець ще до поранення збирався придбати для себе невеличку однокімнатну квартиру в районному центрі – у знайомої його рідного брата.

За неї жінка просила 5 тисяч доларів (за житло на Кіровоградщині, далеко від мегаполісів і можливостей, які вони дарують, правлять недорого) – і готова була почекати, поки потенційний покупець збере необхідну суму.

Близько 3,5 тисяч доларів Віталій навіть встиг накопичити. До здійснення мрії йому залишалося зібрати 1,5 тисячі доларів або без малого 50 тисяч гривень.

Всі плани перекреслило поранення.

Через лікування та відсутність доходів і навіть примарної можливості найближчим часом знайти роботу досить реальна сума в півсотні тисяч гривень для Віталія перетворилася на недосяжну. Допомоги йому чекати немає звідки.

А потреба жити ближче до бодай якоїсь цивілізації – з доступом до лікарні, держустанов та елементарної інфраструктури – натомість стала критичною.

Однак те, що не під силу самому Віталію, – цілком реально зробити спільними зусиллями.

І якщо хоча би частина з тих, хто читає зараз ці рядки, запитає себе: "А чому не я?" і зробить бодай невеликий переказ – Віталію Велісевичу, такому молодому за віком і такому дорослому за вчинками і переконаннями, буде куди повернутися.

Він повернеться у вже власний дім.

Реквізити для допомоги Віталію:

Монобанк: 5375 4141 1986 4469 Віталій Велісевич