У липні на Донбасі трагічно загинули морські піхотинці – Дмитро Красногрудь, Ярослав Журавель – і парамедик Микола Ільїн.
Кілька днів один із них стікав кров'ю, сепаратисти не давали можливості забрати його. Рідні Ярослава досі вважають, що сина можна було врятувати.
Врятувати сержанта Журавля
Страшна трагедія кілька липневих днів розігрувалася на полі під Зайцевим. Важко поранений боєць, 40річний Ярослав Журавель, так і не дочекався допомоги й помер під палючим сонцем.
Кілька днів уся його сім'я вислуховувала телефоном обіцянки, що йдуть переговори через ОБСЄ про порятунок. Але ніхто його витягати не збирався. Тіло бійця потім знайшли сепаратисти, які насилу, ламаючи пальці загиблого, вийняли з руки автомат.
Батько Ярослава Сергій Журавель із села Андріївка на Дніпропетровщині плаче в трубку, буквально по хвилинах розповідаючи, що трапилося з його сином.
До війни вони їздили на заробітки за кордон, потрібно було рятувати дружину Ярослава Оксану. Буквально за два дні до весілля дівчина із сім'єю потрапила в аварію, усі загинули, а її покалічило.
"Два з половиною роки ми ставили її на ноги, працювали, де тільки могли, влізли в борги, потрібно було все це віддавати. Я працював на Кіпрі, Ярослав – у Росії. Але Оксаночка народила нам двох прекрасних онучок – 17річна Людмила зараз вчиться на психолога в Університеті внутрішніх справ, а 11річна Ярослава поки в школі. Вона займається кікбоксингом, чемпіонка області, призерка України", – ділиться Сергій, водночас голос його стає трохи спокійнішим.
Дочка Журавля прийшла 24 серпня на Марш у Києві. Вона притискала портрет батька до грудей і йшла на чолі однієї з колон. В очах дитини була жахлива печаль, важко навіть собі уявити, що вона пережила в ті липневі дні, коли її батько помирав у всіх на очах.
Захищати Україну Ярослав вирушив добровольцем 27 березня 2014 року. Тоді вже сім'я розплатилася з боргами. І збулася його мрія відкрити в себе невелику ферму – розводити нутрій. Але все господарство він залишив на батька, сподіваючись, що війна не затягнеться так надовго.
Воював у 93й бригаді "Холодний Яр", у взводі розвідки. Його командиром був Дмитро Красногрудь. Той самий, який 13 липня 2020 року відразу загине під Зайцевим.
"Улітку 2019 року в Ярослава закінчився контракт, він повернувся. Я думав, що ми нарешті заживемо нормально. Будинок, ферма, дочки підростають. Де там. Мені за три дні до від'їзду, а матері – за два – він оголосив, що знову йде на схід. Я йому говорив: "Досить, синку". Але він мені у відповідь: "Батько, треба Дімці (Красногрудю. – Ред.) допомогти. Я молодих розвідників навчатиму". Мати тоді буквально вила. Напередодні вона бачила страшний сон і не розповіла синові, бо не знала, що він знову піде воювати. Вона бачила величезне зоране поле, а посеред нього стоїть труна. Погана прикмета", – знову плаче батько.
Ярослав знову повернувся на Донбас, воював у 137й окремій бригаді морських піхотинців, очолював взвод розвідників.
"Мій син був живий"
13 липня, о 4:00, група, куди входили командир Дмитро Красногрудь, Ярослав Журавель, а також ще два молодих бійці Пецух і Конєв, висунулася на виконання завдання.
"Це все я вже читав за звітами. Завдання було виконано. Але Красногрудь сказав, що треба просунутися ще на 300 метрів. Тоді син сказав цим молодим бійцям, мовляв, ви тут сидіть, ви ще молоді, а ми старші, у нас сім'ї є, ми самі підемо. І пішли.
І через 15 хвилин пролунав перший вибух, слідом за ним другий. Через дві хвилини з'являється Ярослав, весь у глині, без каски і каже: "Діми немає, 200й". Діма був досвідчений розвідник, сапер, як так вийшло! Першим вибухом Діму відкинуло на другу міну. Він встиг сказати Ярославу: "Мені відірвало ногу". Але він не знав, що в нього вже не було половини голови, спини... Він помер. Тоді мій син повів цих двох солдатів іншою дорогою, на шляху зняв дві гранати. Словом, врятував їх, вивів. Але командування дало наказ повертатися за загиблими, вони домовилися із сепаратистами про коридор. Хоча Діма вже був мертвий. І сепари в будьякому разі його віддали б. Але тоді вирішили йти", – розповідає батько Ярослава.
Тоді всім обмотали каски білим, дали білі пов'язки. Туди вирушили Журавель, Пецух, Конєв і ще кілька людей.
"Ярослав був уже поруч із Дімою, він бачив його, але тут із кущів пролунала брутальна лайка й почався обстріл. Кулі прошили Ярослава. Його відразу записали в 200е, думали, що він загинув. Ще одного з хлопців поранило. І всі розбіглися, кинувши пораненого Ярослава там. Коли підняли в повітря дрон, то побачили, що Ярослав живий! Він був поранений у стегно. Він сам перетягував собі рану трохи вище поранення і нижче, як їх учили", – зауважує Сергій.
Було ухвалено ще одне рішення. Для порятунку Ярослава відправили медика Миколу Ільїна (Естонця), Пецуха, Конєва, Андрія Підлісного. "На відео видно, що Пецух і Конєв йти не хотіли. У нашого дрона сіла батарея. Тоді сепаратисти підняли свій дрон. На цьому відео видно, як Ярослав іде, спираючись на автомат, пробирається до своїх позицій.
Група йде назустріч, але знову починається обстріл. Усі біжать, кидають Ярослава, Естонця та Підлісного. Ярослав лягає, пересмикує автомат і чекає. Естонець рухається і кличе Пецуха, але куди там! Нікого немає. Потім видно, що Ярослав зауважив Естонця, він махає йому рукою. Але тут медик зачіпає розтяжку – і лунає вибух. Останніми словами Естонця були: "Боже, допоможи мені його дістати!" І знову починається обстріл. Наше керівництво не знало, куди треба стріляти, куди наводити, щоб прикрити хлопців. Мій син був живий, він кілька днів боровся за життя! Тільки 17го сепари знайшли його мертвим. Там були хлопці, готові піти за ним і витягнути його, але командування так і не віддало наказ. А нас годували обіцянками, що домовляються через ОБСЄ. Американці за своїм єдиним солдатом відправляють авіаносці! А в нас..." – засмучується Сергій.
Приховував від сім'ї, що воює
У сім'ї Дмитра Красногрудя, який першим загинув 13 липня, ніхто не знав, що він служить на передовій. В армію він пішов у січні 2015 року, він був єдиним сином у батьків. У нього самого залишилася сім'я – дружина Юлія і двоє синів 10ти і 14ти років.
"Він ніколи нам не розповідав про те, що служить на передовій. Ніколи! Для нас це було відкриттям. До нас 15 липня прийшли люди з військкомату, я була в будинку й почула тільки останню фразу про те, що наш єдиний син загинув... І все, після цього нічого не пам'ятаю. Ми були впевнені, що він був на навчальному полігоні, готував молодих солдатів. Він завжди нам так говорив", – згадує мама Дмитра Людмила.
Після школи Дмитро з другої спроби вступив в автодорожній інститут. Але, за словами мами, у нього не склалося з кресленням, виник конфлікт із викладачем через залік, і його відрахували.
Після цього він із батьком працював у районних електромережах. Діма знову пішов вчитися заочно в цьому напрямі й отримав навіть два дипломи. Відслужив в армії, після цього уклав контракт і прослужив у миротворчих військах в Африці. А потім знову повернувся до своєї мирної професії.
"Напередодні своєї загибелі він зателефонував нам і привітав зі святом Петра й Павла. Я знову запитала, де він? Він відповів: "Ма, я там само, на полігоні", – згадує мама.
Навіть своє поранення він батькам пояснював аварією на полігоні, мовляв, водій у кювет з'їхав. Хоча після цього в нього не функціонувала рука, і йому зробили дві операції, встановили пластину. Але Дмитро знову вирушив служити.
Не знали батьки особисто і Ярослава Журавля, хоча вони з Дмитром були бойовими товаришами.
"Уже коли після загибелі приїхали його хлопці, привезли речі, документи, ми дізналися, що він був і під ДАПом, і під Луганськом, в Мар'їнці, в Авдіївці, Трьохізбенці. Говорили, що того дня в розвідку він не мав іти. Але, напевно, молодих пошкодував. Він ішов попереду групи зі щупом. І потрапив на міну. Першим вибухом його відкинуло на другу міну. Хлопці кажуть, що, якби не другий вибух, може, він і залишився б живий. Кажуть, що він встиг сказати, що йому відірвало ноги. Але це якісь секунди, тому що за таких поранень навряд чи він міг говорити. У нього роздроблені кінцівки, грудна клітка... Чоловік дивився відео, йому показували, а я не можу поки дивитися на все це" , – стримуючи сльози, говорить мама.
Напередодні загибелі передчував біду
Ще один загиблий білорус, громадянин Естонії Микола Ільїн (з позивним Естонець). Йому було 36 років. Уперше в Україну він приїхав у 2006 році, після протестів у Білорусі, в яких брав участь. Отримати українське громадянство не вдалося, він став громадянином Естонії та прожив там 10 років. Коли почалася революція в Україні, повернувся, служив медиком у 35й бригаді.
Хлопець володів п'ятьма мовами – білоруською, українською, естонською, англійською, трохи знав німецьку.
"Він був сильним і мужнім. Він завжди мені казав: "Любаво, сонце, чого б ти не хотіла досягти, потрібно себе змушувати і прагнути до своєї мети. Він навчався сам і сам себе розвивав. В Україні він закінчив курси парамедиків і рятував військових", – розповіла нам його знайома дівчина Любава Наконечна.
Дівчина каже, що напередодні загибелі він передчував біду. "У другій ночі він написав мені: "Мені дуже погано, сонце. Ніколи не було такого відчуття". Я набрала його й запитала, що трапилося. Він каже: "У мене чомусь погане передчуття". Я сказала, що молюся за нього перед Богом. Але так і не вимолила", – ділиться Любава.
Уранці 13 липня Микола знову набрав її й повідомив, що має йти на завдання та рятувати своїх. Хоча не мав цього робити. "Я йому сказала: не ходи, ти здурів, це пастка! Але він кинув трубку, встигнувши тільки сказати: "Любаво, у тебе все буде добре". Я перетелефонувала, але його номер уже був поза зоною", – додає дівчина.
А ввечері 13 липня пролунав дзвінок і незнайомий голос відрекомендувався командиром Ільїна Миколи. "Ви Любава?" – запитав він. Я відразу сказала: "Що з Колею?" А в трубці тиша. Я зрозуміла все, але продовжувала кричати в трубку. Потім він сказав: "Любаво, Колі Ільїна більше немає. Він попросив, раптом що, то зателефонувати вам. Ми знайшли ваш номер. Ми не знаємо, чи є в нього рідні". У мене земля пішла зпід ніг", – описує той день дівчина.
Батьки Миколи живуть у Білорусі. Однак у хлопця з ними були дуже натягнуті стосунки.
"Я не знаю чому. Але він увесь час говорив, що видаляє всі повідомлення від них. Батьки приїжджали, щоб попрощатися з ним", – каже Любава.
