Я хочу звернутися до редакцій газет та журналів з проханням від себе та від імені моєї бабусі Ксенії Митрофанівни Родіонової, яка мешкає в даний час в Латвії разом з моїми двома дітьми, надрукувати мій лист у вашому виданні.

І хочу це зробити для того, щоб люди дізналися всю гірку правду про колишнього владику Філарета – мого рідного батька, який відрікся від дітей, моєї бабусі та онуків заради порятунку своєї посади та духовного чернечого звання.

Мені двадцять сім років. З них перші п’ятнадцять я жила поруч з моїм батьком і матір’ю Євгенією Петрівною Родіоновою.

Я пам’ятаю, як мене, ще зовсім маленьку, разом з Андрійком та сестрою Любою владика Філарет (так нас привчали називати тата при людях) буквально носив на руках. Як, повертаючись зза кордону, він завжди привозив нам подарунки. Ми, діти, ніколи не відчували потреби ні в чому. Мама нас часто привозила до тата до Екзархії на Пушкінській 36, де нас бачили священики і співробітники. Але для них ми були не рідні діти їхнього Митрополита, а лише дітьми з притулку його «сестри» – Євгенії Петрівни Родіонової. Для тих, хто сумнівається, у моєї мами завжди були напоготові довідки про те, що всі ми (Люба, Андрій і я) взяті з різних дитячих будинків.

Наше дитинство, незважаючи на достаток у домі, було дуже нерадісним і важким. Не один раз мама без жодного жалю била нас гумовим кабелем. Іноді, бувало й так, що вона просила допомоги і у владики Філарета, і одного разу він побив Андрійка так, що вся ванна була в крові. Так вибивався з нас послух та смирення до батьків.

Бабуся, як могла, захищала нас. Вона нас жаліла. Одного разу наша вчителька в київській школі № 4 (Залізничний район) Тамара Іванівна побачила синці на руках і тілі Андрія. Вона не витримала і викликала до школи маму, сказавши, що її позбавлять материнства за жорстоке поводження з дітьми. Але в результаті їй довелося піти зі школи, так як моя мама знала, через кого можна це зробити.

Тато і мама постаралися, щоб все було покрито мороком мовчання і в інших, більш серйозних справах. Так, в 1982 році моя сестра Люба принесла в школу ртуть і розсипала її, щоб школу закрили і учнів відпустили б на канікули. Звідки ця ртуть, ми не знали. Мама сказала, що владика привіз її зза кордону. Вона лежала у нас в будинку в спеціальній колбі, на якій була червона мітка. Школу довелося закрити на карантин. Її ремонт обійшовся в велику суму грошей владиці Філарету. Він дуже тоді переживав, що може початися суд. І робив все, щоб його не було. Потім учні розповідали мені, що через цей випадок хтось дуже тяжко захворів через пари ртуті. Зараз в цій школі Техучилище.

Мама була знайома з Радою Щербицькою – дружиною першого секретаря КПУ, яка дуже часто приїжджала до нас в гості додому і на дачу. А зараз вона зійшлася з дружинами Фокіна та Кравчука. Владика використовує маму для наведення мостів з владою у власних цілях. Мама відкрито розповідає про свої високі знайомства, любить фотографуватися з ними, щоб всі боялися її та тата.

Спочатку наша дача знаходилася в Новосілках. Тато купив там будинок на ім’я моєї бабусі Ксенії Митрофанівни та перебудував його (без будьякого дозволу влади і бабусі) в величезний двоповерховий будинок. Якраз в цей час будувалася й нова будівля Екзархії, всі будматеріали завозилися прямо з Пушкінської в Новосілки без будьяких документів, і тому будинок був збудований за три місяці.

В цьому будинку багато років прожила моя бабуся. Там завжди після роботи і служби ночував владика разом з мамою.

Ми, діти, здогадувалися, що татові може бути дуже погано, якщо про це дізнаються сторонні, тому мовчали щодо своєї спорідненості з владикою Філаретом. Одного разу я чула, як мама запитала тата: «Міша (цивільне ім’я Філарета), а ти не боїшся? Адже можуть дізнатися про те, що ми живемо разом?». На це владика відповів: «Не боюся, тому що для віруючих – я монах, а для КДБ – одружений».

Коли особистий лікар мами Юй Нч сказав татові, що він повинен покаятися у своєму гріху, тому що у нього є докази того, що ми рідні діти Євгенії Петрівни, то тато мовчки його вислухав, а потім звільнив. І, взагалі, всіх, хто хоч якось стосувався його особистого життя, він жорстоко переслідував і гонив. Тому всі мовчали, хоча багато хто все це бачив і розумів. Ось в такій атмосфері секретності, страху і брехні ми й росли.

Подорослішавши, я, звичайно, стала бачити, що відносини моєї мами з владикою виходять за рамки відносин сестри з монахомбратом. Я стала помічати свою схожість з владикою в зовнішності і зрозуміла, що я не з дитбудинку, як мені навіювали батьки, а рідна дочка владики Філарета і Євгенії Петрівни. (Пізніше я зробила запит в місто Свердловськ, де нібито перебувала на вихованні в дитячому будинку. Мені прийшла довідка, що такої (мене) ніде не числиться).

В мені наростало відчуття протесту проти брехні, побоїв та знущань матері. Те ж саме переживала і моя бабуся. Одного разу вона та Андрій, не витримавши принижень, втекли в Москву до патріарха Пімена, щоб розповісти йому всю правду про владику Філарета