Промови дуже емоційні, присутні в залі суду ледь стримують сльози.

Сім'ї загиблих розповідають про пережитий стрес і закликають Росію визнати вину в аварії лайнера.

• Мати Шорша Адріануса Пійненбурга, якому було 24 роки.

"Сина впізнали тільки через 3,5 місяця. Він був 298ю жертвою. Мені дозволили подивитися на нього в мішку. Його знайшли з книгою про Другу світову війну. Книга була обгорілою, але майже цілою. Я поклала її назад. Шорсу було 24, він багато читав про Другу світову війну і раптом став жертвою війни.

Я п'ять років спала близько чотирьох годин на день. У мене діагностували ПТСР, я страждала від тривожності, ходила до терапевта, вживала ліки. Я досі швидко втомлююся, складно спати. Мені довелося залишити свій бізнес, справу всього життя.

Я звертаюся до обвинувачених. Прислухайтеся до наших почуттів. Уявіть, що це сталося з вашою родиною. Будьте чесні, зізнайтеся! Я хотіла б поговорити з кимось із обвинувачених, щоб вони побачили, що зробили з нашою сім'єю".

• Мати і батько Тамсанка Уйтерлінде, якому було 25 років.

Батько: "Для мене велика честь сьогодні розповісти про мого сина. Щоразу, коли я приходжу до нього на могилу, я думаю, що без роздумів помінявся би місцями. Він був моїм єдиним сином, йому було всього 25".

Мати: "Я тут, щоб висловити протест. Хочу звернутися до тих, хто прямо або побічно відповідальні за смерть мого сина – не тільки до підсудних, а й до російського уряду. Я сподіваюся, що вони будуть відчувати провину до кінця своїх днів і понесуть заслужене покарання.

Моєму синові було 25 років. Він тільки випустився зі школи мистецтв, хотів бути композитором і виконавцем. Він планував допомагати людям із бідних країн будувати музичні кар'єри.

Я була щаслива, що в мене є син, який буде доглядати за мною в старості. Але нічого з цього вже не станеться. Вони забрали це й у мене, й у нього".

• Дочки Антона Камффермана, якому був 61 рік.

Дейзі: "Мені довелося ходити на психотерапію, у мене діагностували депресію і ПТСР. Я втратила не тільки батьків, але й майбутнє, любов до життя. Втрачати батьків у 32 роки дуже важко.

Я пам'ятаю, як мені доводилося вибирати кладовище, пам'ятник, фотографії, музику на похорон. Мені було дуже важко, я насилу вчилася жити. І все знову повертається, коли я бачу новини. Мені не вистачає батьків, дідуся і бабусі моїх дітей".

Роксанна: "У моєму житті відбуваються моменти, маленькі і великі – купівля нової сукні, докторський ступінь, весілля. Я хочу зателефонувати батькам, але не можу.

Після катастрофи я почала втрачати волосся. Досі пам'ятаю аромат формальдегіду, який не перебивав запах розкладання. Тому нам довелося поспішно ховати батьків, без традиційної церемонії прощання.

Потім впізнали ще частини тіла мого батька. Я тримала в руках холодну частину черепа і не розуміла, як просити відгул на похорон когось, кого ти вже ховав.

Мама не зробить мені зачіску до весілля, батько не поведе до вівтаря. Мої діти не дізнаються, якими були їхні бабуся і дідусь. Але діти бачитимуть моє горе, горе моєї сестри. Двох чудових людей покарали за те, що вони любили подорожувати. Моє серце розбите".

• Челсі Гібсон, яка втратила свою матір.

"Здавалося б, що через сім років має стати краще. Але не стає. Мене звуть Челсі Гібсон. Це мій шанс вшанувати пам'ять моєї матері, яка стала жертвою катастрофи MH17.

Складно знайти слова... тепер я боюся жити. Коли маму позбавили життя, втратила життя і я.

Я згадую, як вона поправляла мені ковдру, цілувала в лоб і шепотіла, що все буде добре. Я пам'ятаю, як пахла моя мама, як вона сміялася. Кожен день – нагадування про те, що зв'язок батьків із дитиною нічим не замінити.

Втрачаючи когось, відчуваєш вічний жаль і провину – за все, чого не встиг сказати. Я більше не можу заводити стосунки, встановлювати з людьми контакт. Кожен день – кошмар, горе контролює кожен момент мого життя. Життя здається неважливим, бо мама не може розділити його зі мною".

• Фрейг Кейзер, який втратив 25річну дочку Карлійн.

"Наша дочка ніколи нас не засмучувала – крім дня, коли сіла на літак MH17. Останнє, що ми бачили, – пост у Facebook, де вони з хлопцем написали, що сідають на рейс і що в них все добре. Карлійн було 25, Лоренсу – 30. Вони хотіли зробити світ кращим.

У 11 років дочка мріяла вилікувати СНІД. Незабаром вона почала збирати гроші на допомогу жертвам цієї хвороби. Вона працювала в трьох проєктах із пошуку ліків від раку та СНІДу. Ми впевнені, що Карлійн допомогла б хворим у Нідерландах, Малайзії, Україні та Росії.

Кажуть, що люди вмирають тільки тоді, коли їх всі забули. Якщо це так, то Карлійн досі жива і в повному розквіті. Дякую".