Стрічки новин останнім часом переповнені заголовками про здійснення тих чи інших процесуальних дій щодо п’ятого президента України. То його намагаються викликати на допит через сторінку ДБР у фейсбуці, то вриваються в музей, де проходить виставка його картин, то вручають підозру, …доходить навіть до “відосиків”, у яких ДБР жаліється на “порохоботів”. Спробуємо все ж систематизувати наявну інформацію.



Спочатку короткий лікбез, він же дисклеймер

Слова “відкрили кримінальну справу” на сьогодні означають, що до Єдиного реєстру досудових розслідувань внесено інформацію про кримінальне правопорушення. Чинні норми Кримінального процесуального кодексу не передбачають перевірки цієї інформації на даному етапі, встановлення якихось фактів абощо – слідчий або прокурор отримав заяву про вчинене правопорушення, або відомості про злочин, вніс дані в ЄРДР – все, з цього моменту вважається, що досудове розслідування розпочато. В більшості випадків у цей ланцюжок включається ще суд – коли слідчий або прокурор відмовляється вносити заяву про злочин до реєстру або зволікає з цим понад 24 години, його зобов’язують виконати приписи статті 214 КПК, яка регулює дані питання, через суд. Проте суд також не здійснює жодної перевірки по суті поданої заяви – лише перевіряє факт її надходження до компетентного органу та час, що минув з моменту отримання органом заяви.

Отже, “відкрита кримінальна справа” не означає, що по цій справі суд винесе рішення, когось притягне до відповідальності чи виправдає, чи бодай комусь буде повідомлено про підозру у даній справі. Внесення інформації до ЄРДР дає лише старт досудовому розслідуванню, в рамках якого вже проводяться допити, збираються докази, вживаються запобіжні заходи тощо. Також у ході досудового розслідування злочин може бути неодноразово перекваліфіковано з однієї статті Кримінального кодексу на іншу, можуть з’явитись додаткові кваліфікації, в одне провадження може бути об’єднано кілька інших і навпаки, або ж провадження може бути закрито з визначених Кримінальним процесуальним кодексом підстав (наприклад, за відсутності події злочину або відсутності в діянні складу кримінального правопорушення, невстановлення доказів для доведення вини та вичерпанні можливостей їх отримати тощо).

Саме з цих причин досить складно точно проаналізувати те, що в ЗМІ називають “справами проти Петра Порошенка”. Наприклад, в ході написання цієї статті Генеральний прокурор Ірина Венедіктова провела брифінг, на якому повідомила, що три провадження, в яких фігурував Петро Порошенко (в статусі свідка) – закрито, за відсутністю складу злочину. Цей приклад чудово ілюструє написане вище – “відкриття кримінальної справи” (внесення інформації до ЄРДР) зовсім не означає, що злочин хоча б мав місце, не кажучи вже про доведеність вини та призначення покарання. Чинний Кримінальний процесуальний кодекс дає широке поле для зловживання та маніпуляцій як з боку слідства, так і з боку заявників. Наприклад, на тому ж брифінгу Генеральний прокурор, відповідаючи на запитання журналістів, заявила, що після закриття кримінальної справи заявник може написати ще одну заяву, цитуючи пані Венедіктову: “…з якоюсь іншою варіацією”.

Фактично йдеться про спам, коли як ініціатори кримінальних проваджень, так і слідство чи прокуратура керуються не беззаперечними фактами чи доказами, а процесуальною можливістю розпочинати досудове розслідування, а отже, і проводити обшуки, допити, вилучати речі та документи – без будьякої гарантії, а часто навіть і без мети дійсно розкрити злочин та покарати винних. Однак ми все ж спробуємо розібратись у ситуації та принаймні в загальних рисах описати, що саме інкримінують чи хочуть інкримінувати Петру Порошенку.


“Справа Семочка”

Логічним буде розпочати з єдиного провадження, в якому Порошенку спробували оголосити підозру та обрати запобіжний захід. Так само це єдина справа в якій не з повідомлень у ЗМІ, а з офіційних заяв Офісу генпрокурора відомий перелік статей Кримінального кодексу, якими керується обвинувачення. Це ч. 4 ст. 27 ч. 4 ст. 41 ч. 4 ст. 4261 КК України, іншими словами, на думку сторони обвинувачення, Петро Порошенко «шляхом видання явно злочинного наказу схилив військову службову особу – Голову Служби зовнішньої розвідки України до перевищення ним влади та службових повноважень, тобто умисного вчинення дій, які явно виходять за межі наданих йому прав та повноважень, вчиненого в умовах особливого періоду».

Така позиція обвинувачення видається досить спірною, з огляду на те, що статтею 6 Закону України «Про службу зовнішньої розвідки України» передбачено, що загальне керівництво Службою зовнішньої розвідки України здійснюється Президентом України, ним же призначаються та звільняються з посади перший заступник Голови та заступники Голови Служби зовнішньої розвідки України за поданням керівника Служби. Механізм же вибору кандидата для подання президенту законом не врегульований ніяк. На вже згаданому брифінгу генпрокурор зауважила, що питання в тому, що посада Сергія Семочка не була передбачена штатним розписом СЗР і шляхом виплати йому зарплати державі було нанесено шкоду в розмірі 1.5 млн гривень.

Що ж, керуючись такою логікою, потрібно розпочинати провадження проти більшості керівників державної служби, оскільки штатні розписи міняються постійно, створюються нові посади, зарплати призначеним на ці посади держслужбовцям виплачуються постійно (принаймні поки що) і так далі. Враховуючи, що відповідно до частини 3 статті 5 вищезгаданого Закону, організаційна структура Служби зовнішньої розвідки України визначається президентом України, логіка та мотивація сторони обвинувачення повідомляти про підозру та вимагати обрання запобіжного заходу саме в цьому провадженні, викликає лише запитання без натяку на відповіді. Всю безперспективність даної справи з точки зору притягнення Петра Порошенка до відповідальності характеризує той факт, що сам Андрій Портнов вважає цю справу «подарунком» Петру Олексійовичу і його адвокатам.

 

“Справа про картини”

Це саме те провадження, в рамках якого співробітники ДБР ламали двері в музей Гончара, де проходила виставка картин, начебто незаконне переміщення через кордон яких і стало підставою для внесення інформації в ЄРДР. Щоправда, одночасно з картинами в музеї виставлялись і копії митних декларацій на ці картини, які і «вилучили» працівники ДБР (з огляду на те, що вилучення відбулось всупереч вимогам статті 165 КПК, доказове значення цих документів є фактично нульовим).

В цьому та всіх наступних провадженнях можна лише припускати статті Кримінального кодексу, за якими вони розслідуються. Однак, якщо слідувати озвученим заявам про те, що справу відкрито через приховування картин від митного контролю, то можна припустити, що має місце стаття 201 Кримінального кодексу – контрабанда, тобто переміщення через митний кордон України поза митним контролем або з приховуванням від митного контролю культурних цінностей. Проте, вже згадуючи про існування митних декларацій на картини, перспективи справи виглядають сумнівними.

        

“Справа про кораблі”

Дане провадження відкрито стосовно рейду українських катерів «Бердянськ», «Нікополь» та буксира «Яни Капу» через Керченську протоку у 2018 році. Згідно фабули справи, Петро Порошенко мав намір узурпувати владу шляхом введення воєнного стану для чого вчинив ескалацію конфлікту з Росією. Теж вкрай сумнівне твердження, з огляду на те, що, поперше, рейд відбувався в межах українських територіальних вод від одного українського порту до іншого, тобто, єдиною стороною, яка могла, і зрештою вчинила ескалацію конфлікту – є Російська Федерація.

Подруге, згідно статті 7 Закону України «Про правовий режим воєнного стану» воєнний стан на всій території України або в окремих її місцевостях припиняється після закінчення строку, на який його було введено. Як ми знаємо з статті 1 Закону України «Про введення воєнного стану в Україні» від 28.11.2018, строк введення воєнного стану становив 30 діб – з 14 години 00 хвилин 26 листопада 2018 року до 14 години 00 хвилин 26 грудня 2018 року.

Після закінчення цього строку процедуру введення воєнного стану, описану статтями 5, 6 профільного закону потрібно повторювати заново – РНБО повинна подати відповідну пропозицію президентові, який видає відповідний указ та готує і подає до Верховної Ради проект закону про введення воєнного стану, де за нього повинні проголосувати депутати. Як бачимо, президент не є навіть ініціатором введення воєнного стану, це прерогатива колегіального органу – РНБО, і спроб повторного введення воєнного стану не відбувалось.

Перспективи щось узурпувати в ситуації, коли початок і завершення процедури виконують колегіальні органи, РНБО і ВР, і яку до того ж необхідно періодично повторювати – оцінюйте самостійно.

Зазначу лиш, що відповідно до вже згаданого закону «Про правовий режим воєнного стану», введення в Україні чи окремих її місцевостях воєнного стану, не передає всю повноту влади в руки президентові, лише змінює порядок роботи органів державної влади та дещо розширює повноваження військового командування. Якщо ж говорити про статтю Кримінального кодексу, за якими може здійснюватись провадження по даній справі, то слід згадати статтю 109 – дії, вчинені з метою насильницької зміни чи повалення конституційного ладу або захоплення державної влади, а також змова про вчинення таких дій.

 

“Справа про наступ 2014го”

Ініціатором даного провадження є Нестор Шуфрич, за його заявою ДБР розпочало досудове розслідування з приводу наступу ЗСУ влітку 2014 року, в ході якої було звільнено 17 населених пунктів та встановлено контроль України над 13 з 18 районів Донецької та 10 з 18 районів Луганської областей. За твердженням заявника, такі дії були порушенням досягнутих на переговорах в Мінську домовленостей про припинення вогню.

Однак струнку картину «трохи» псує той факт, що на літо 2014го Крим та деякі райони Донецької та Луганської областей вже були окуповані російськими військами та підтримуваними ними сепаратистами (керівництво та значну частину яких складали російські громадяни та військові), жоден з документів, складених та підписаних за результатами переговорів у Мінську, не був ратифікований Верховною Радою, а значить, не набув статусу міжнародного договору в розумінні українського законодавства, тому з юридичної точки зору, дії ЗСУ та президента як верховного головнокомандувача, відбувались в рамках статей 102 та 106 Конституції та статей 1, 11, 7 Закону України «Про Збройні Сили України» та нормах Закону України «Про оборону України».

За деякою інформацією, провадження у даній справі здійснюється за статтею 111 Кримінального кодексу України – державна зрада. З огляду на те, що об’єктом злочину за даною статтею є державна та національна безпека, залишається лише гадати, що ж саме мав на увазі заявник, вважаючи дії, спрямовані на захист територіальної цілісності – державною зрадою.

 

“Справа про плівки Деркача”

Підставою для початку досудового розслідування у даній справі була публікація народним депутатом Андрієм Деркачем аудіоматеріалів, на яких, начебто, записано розмову Петра Порошенка та ексвіцепрезидента США Джо Байдена, та його ж заява на адресу генпрокурора. Провадження у даній справі здійснюється за статтею 111 Кримінального кодексу України – державна зрада та статтею 364 КК України – зловживання владою або службовим становищем.

Проте, як неодноразово зазначалось і ЗМІ, самі аудіоматеріали, які були оприлюднені Андрієм Деркачем, є не цільним безперервним записом однієї чи кількох розмов, а представляють собою фактично мікс з коментарями третіх осіб, відповідно, вони не є оригінальним записом.

Доказове значення подібної компіляції, як і існування дійсно оригінального запису та законність його отримання – є питанням вкрай дискусійним якщо не риторичним, оскільки не існує законного способу одержання подібних аудіозаписів народним депутатом, а згідно статті 86 КПК України, доказ визнається допустимим тільки якщо він отриманий у порядку, встановленому КПК. В свою чергу, недопустимі докази не можуть бути використаними при прийнятті процесуальних рішень, на них не може посилатися суд при ухваленні судового рішення. Це фактично ставить крапку на судовій перспективі заяв депутата Деркача.

 

“Справа “Прямого” та “Кузні на Рибальському”

Фабула даних справ – при купівліпродажу ТОВ «Телеканал «Прямий» та ПрАТ «Завод «Кузня на Рибальському» було допущене ухилення від сплати податків та відмивання коштів через офшорну компанію з цією ж метою відповідно. Логічно припустити, що провадження у даній справі здійснюється в рамках статті 212 Кримінального кодексу України – умисне ухилення від сплати податків, зборів (обов’язкових платежів) особою, яка зобов’язана їх сплачувати. ДБР викликала на допит у цій справі Петра Порошенка ще влітку 2019 року, крім того ряд слідчих дій в тому ж році пройшов в приміщеннях самого телеканалу та у його власника – Володимира Макеєнка.

Однак з того часу жодної нової інформації щодо даного провадження в ЗМІ не з’являлось, і так і не було повідомлено про підозру. Зазначу, що з уже перелічених справ, ухилення від сплати податків є напевно найбільш «легкодоказуваним» – за умови, якщо воно дійсно мало місце і є що доказувати. Проте тиша, про яку вже згадувалось, та єдина висунута Порошенку підозра в зовсім іншому провадженні, говорять самі за себе.

 

“Справа про (не)призначення суддів”

Ця справа порушувалась за зволікання президента з призначенням суддів на вакантні посади. Розслідування проводиться за статтями зловживання владою або службовим становищем (стаття 364 КК України) та втручання в діяльність судових органів (стаття 376 КК України). Перша з них передбачає настання відповідальності за умисне, з метою одержання будьякої неправомірної вигоди для самої себе чи іншої фізичної або юридичної особи використання службовою особою влади чи службового становища всупереч інтересам служби, якщо воно завдало істотної шкоди охоронюваним законом правам, свободам та інтересам окремих громадян або державним чи громадським інтересам, або інтересам юридичних осіб.

Тобто мова йде поперше про умисел, тобто усвідомлювані, цілеспрямовані дії (бездіяльність), спрямовані на настання суспільнонебезпечних наслідків та бажання їх настання, а подруге, наявність мети на одержання неправомірної вигоди. Обидва цих суб’єктивних стани необхідно буде довести слідству. Друга ж стаття передбачає втручання в будьякій формі в діяльність судді з метою перешкодити виконанню ним службових обов’язків або добитися винесення неправосудного рішення.

Тут слід зазначити, що мова не про будьяку діяльність судді, а саме про здійснення правосуддя. За визначенням, початок здійснення суддею правосуддя не може передувати призначенню його на посаду, як і непризначення одного чи кількох суддів не зупиняє процес здійснення правосуддя загалом. Дійсно, згідно статті 80 Закону України «Про судоустрій та статус суддів», президент видає указ про призначення судді на посаду не пізніше 30 днів з моменту отримання відповідного подання від Вищої ради правосуддя.

Проте невидання такого указу може бути лише підставою для позову про спонукання президента його видати, але аж ніяк не підставою для притягнення до відповідальності за втручання в роботу суду. Аналогічним чином виглядає ситуація і з другою частиною обвинувачення – нанесення державі збитків за виплату заробітної плати суддям, які не здійснювали правосуддя з огляду на відсутність у них повноважень – необхідність доказування умислу та мети на одержання неправомірної вигоди в контексті обставин справи зводить нанівець перспективи даного провадження.

 

“Справа про Мальдіви”

Суть справи – перетин Петром Порошенком державного кордону на підставі завідомо підробленого документа. Мова тут іде про відпустку Петра Порошенка на Мальдівах у 2018 році. За версією слідства, п’ятий президент проходив митний та паспортний контроль, використовуючи документи на чуже ім’я. В контексті даної справи також згадувалось можливе внесення службовими особами державних митних і прикордонних органів до офіційних документів завідомо неправдивих відомостей з метою забезпечення перетину кордону – іншими словами виготовлення паспорта з фіктивними даними щодо особи, якій він був виданий.

Досудове розслідування в даному випадку може проводитись за статтею 332 (незаконне переправлення осіб через державний кордон України, організація, керівництво такими діями або сприяння їх вчиненню), частино 4 статті 358 (використання завідомо підробленого документа) та статтею 366 (складання, видача службовою особою завідомо неправдивих офіційних документів, внесення до офіційних документів завідомо неправдивих відомостей, інше підроблення офіційних документів) Кримінального кодексу. Проте з моменту появи інформації про внесення відомостей до ЄРДР за даними фактами, жодних інших даних про стан та долю цієї справи не надходило, сам же Петро Порошенко стверджує, що процедуру перетину кордону він проходив по власному паспорту, виданому на його ім’я.

 

“Справа про таємну ситуативну кімнату”

Одне з найбільш анекдотичних проваджень, що викликане публікацією тодішнім новопризначеним секретарем РНБО Олександром Данилюком, відео с тієї самої ситуативної кімнати, в якому він повідомив про зникнення серверів з секретною інформацією, що спростував екссекретар РНБО Олександр Турчинов.

ДБР не забарилось з внесенням до ЄРДР відомостей за статтею 329 Кримінального кодексу (втрата документів або інших матеріальних носіїв секретної інформації, що містять державну таємницю). Проте, судячи з того, що жодних відомостей щодо даного провадження більше не надходило, мова все ж ішла не про сервери з державними секретами, а про систему захищеного конференцзв’язку, якщо зникнення дійсно мало місце.

 

“Справа про Томос”

Ця справа викликала справжній вибух в медіаполі, починаючи з моменту повідомлення про наявність такого провадження самим Порошенком під час брифінгу перед Печерським районним судом, де йому так і не змогли обрати запобіжний захід (хоча за деякими даними, розслідування триває ще з 2019 року). Справа порушена за статтями 109 (дії, спрямовані на насильницьку зміну чи повалення конституційного ладу або на захоплення державної влади), 161 (порушення рівноправності громадян залежно від їх расової, національної належності, релігійних переконань, інвалідності та за іншими ознаками), 364 (зловживання владою або службовим становищем) Кримінального кодексу.

Ініціативу тут приписують декільком особам, починаючи від «настоятеля УПЦ КП» Філарета, неназваних «вірян УПЦ КП» і закінчуючи одіозним ексмером Харкова і ексдепутатом від Опозиційного блоку Михайлом Добкіним. Порошенка звинувачують у тому, що своїми діями, спрямованими на створення Православної Церкви України він розпалював релігійну ворожнечу чи ненависть.

З огляду на те, що об’єктом злочину, передбаченого статтею 161 КК України є рівність людини та громадянина у  правах та свободах, та рівність їх перед законом, а також враховуючи, що створення ПЦУ та саме отримання Томосу про автокефалію від Вселенського патріарха не тягнуло за собою заборони жодної іншої релігійної організації, ані обмеження їх прав чи прав їх прихожан порівняно з ПЦУ та її вірянами, залишається лише здогадуватись, яку ж саме ворожнечу мають на увазі заявники та слідство. І чи не слід превентивно заборонити створення будьяких нових релігійних організацій – «від гріха подалі».


*** 


Перелічені вище справи можна зарахувати до найбільш гучних із тих, що стосуються п’ятого президента в тій чи іншій мірі. Є також деякі інших справи, наприклад, щодо видворення за межі України Міхеїла Саакашвілі у 2018 році (розслідування здійснюється пропри наявність рішення Верховного Суду про визнання реадмісії законною), частина з яких, як уже згадувалось, закрита прокуратурою за відсутністю складу злочину (що, втім, не перешкоджає заявникам оскаржити таке рішення в суді чи подати заяви повторно).

Водночас не можна стверджувати, що будьякий перелік справ буде повним – як уже зазначалось, чинне процесуальне законодавство дозволяє “відкривати кримінальні справи” з швидкістю та частотою, якій позаздрив би будьякий “шалений принтер” монобільшості. Однак у всіх згаданих проваджень є одна об’єднувальна риса – вкрай сумнівні, якщо не сказати неіснуючі, судові перспективи.

Підтвердженням цього факту є те, що за цілий рік активної роботи правоохоронці спромоглись повідомити про підозру лише в одній справі, причому більш медійній, ніж юридично обґрунтованій. Як розвиватимуться події, покаже лише час, проте наразі idée fixe не такої вже й нової влади – посадити чи хоча б заарештувати п’ятого президента – все більше набуває рис знущання над сутністю інститутів слідства, прокуратури, суду та правом загалом.


Автор адвокат Назар Чорний